Найсумніше, що я все одно знову за них голосуватиму.
Політичний сезон закінчується. Ну, можливо, ще одна-дві бійки в парламенті, ще обмін люб’язностями на телекамери. На більше часу нема. Депутати та чиновники – теж люди. На них чекають spa-готелі в Туреччині, нічні клуби на Costa del Sol, дайвінг на Тенеріфе, в гіршому разі – дачі в Криму. Вони перепочинуть, накопичать сили, спланують нові баталії – бозна-які саме: черговий розпуск чи вже відразу головні вибори-2010. Адже це знову жодним чином не стосуватиметься того паралельного життя, в якому перебуваю я.
Апатія – це сезонне. Час від часу заспокоюєш себе: це все одно краще, ніж у недавньому минулому тремтіти від безсилля, спостерігаючи, як розбудовується вертикаль влади – з кишеньковими адміністраціями, ментовськими генералами швидкого реагування та лейтенантами цензури. З усього цього я нічого не забув і вмію цінувати те, що маю. Але коли мені кажуть, що я повинен бути за це комусь вдячний, щось заважає просвітлено заволати: «За детство счастливоє наше спасибо, родная страна!»
Не хочеться жити за принципом, який сформулював у давньому газетному інтерв’ю колишній радянський, а згодом американський художник Віталій Комар: «Свобода – це коли багато мафій. Якщо мафія одна, вона контролює все. Якщо їх декілька, між ними завжди знайдеться клаптик території, де можна ні від кого не залежати». Наш співвітчизник нічого не зрозумів у країні, яка дала йому прихисток. Якби це було справді так, Сполучені Штати нині перебували б на рівні розвитку в кращому разі Мексики, а може, й Колумбії.
Добробут – і, врешті-решт, свобода – тримається на щирій, дещо наївній, але солідарній переконаності суспільства в тому, що життя можна покращити вже сьогодні (впізнаєте гасло?) На підставі чітких процедур, із дотриманням правил і принципів, з урахуванням чужих інтересів, але можна. Отже, треба.
Моя країна в це повірила три з половиною роки тому, саме цій вірі завдячує своєю шикарною відпусткою нинішня хитка більшість (про меншість навіть згадувати не хочу). Тепер мені кажуть, що могло бути гірше. Ми про це не домовлялися. Точніше, ми домовлялися не про це.
Нагадати, про що саме? Що бандити сидітимуть у тюрмах. Можливо, воно так би й було, якби між турботами про Батурин у Віктора Андрійовича знайшовся час на судову реформу.
Ми домовлялися, що міліція буде з народом. Себто припинить брати хабарі, вибивати свідчення й бодай якось організує порядок на дорогах. Посилання на вкорінені звичаї не приймаються: по досвід Юрію Віталійовичу не так далеко їхати – он у, здавалося б, наскрізь корумпованій Грузії спромоглися.
Ми домовлялися, що осінній призов до війська буде останнім. Якщо Юлія Володимирівна обіцяла це в запалі передвиборчої лихоманки, варто тепер хоча би натякнути, скільки чекати.
Ми чітко домовилися, що всі гратимуть за однаковими правилами. Розумію, такого в реальному житті не буває, але має спостерігатися тенденція. Мені, наприклад, так досі й не пояснили, чому «Росукренерго» та «Vanco» погані, а, скажімо, «Славутич» хороший. Я ж не сперечаюсь, я тільки питаю: чому?
Перерахувати, чого вони ще не зробили? Скрізь, де ми домовлялися про реформу, бачимо законсервований маразм. Кажуть: натомість у нас іде українізація. Еге ж, «зато мы делаем ракеты»... Якби відродження мови та національної пам’яті відбувалося по-справжньому, себто розумно, регіонали не мали б такої потужної електоральної бази, яку крім захисту російської мови та антинатовської істерики їм нема чим привернути.
Кажуть, натомість у нас росте ВВП. Так от, зростання економіки – заслуга не нинішньої й не попередньої адміністрацій (до речі, так само, як інфляція – не лише провина влади, цієї чи минулої, а загальноєвропейська тенденція).
Останні три роки ми живемо в країні згаяних можливостей. Вони мали унікальний шанс, який в історії будь-якої країни трапляється раз на сторіччя: коли реформатори на хвилі довіри мас, підтримки бізнесу, деморалізації опонентів можуть зробити все! Вони не зробили нічого або майже нічого й тепер сподіваються нас заспокоїти «Мистецьким Арсеналом».
Звісно, це краще, ніж вертикаль влади à la Кучма, але диявол спокушає хибним вибором. Я не хочу вибирати між деспотом і сибаритом. Невже доведеться?

Автор: Юрій Макаров

* – домовленостей слід дотримуватися (лат.)

Інцидент в Одесі може вдарити по боєздатності внутрішніх військ
Cталося так, що на вихідних я перебував в Одесі одночасно із сімейною парою Шон Карр та Євгенія Тимошенко. Я приїхав до знайомих подивитися місто, а Шон і Женя – на шоу байкерів, відтягнутися. З відомою парою не зустрівся, хоча на пляж «Ланжерон» я заходив. Зате бачив кілька різних компаній колоритних хлопців у банданах. Одна з них, анітрохи не соромлячись, випивала міцні напої у відкритому ресторані в самому центрі міста. Мотоцикли стояли поруч.

Взагалі-то це абсолютно нормально. Природа байкерів – пити, лаятися, слухати рок, задиратися, давати «в диню» й отримувати «в диню». Навряд чи хтось повірить, що вони приїхали відвідати одеський оперний – репутація не та.

Тому не дивно, що рано чи пізно мало відбутися непорозуміння з правоохоронцями. Байкери хотіли проїхати на пляж, солдати виконували наказ і нікого не пускали, виник конфлікт – солдати перемогли, невдаху Шона забрали у відділення, його дружина, швидше за все, подзвонила мамі. Потім приїхало високе міліцейське начальство, й усе «порішали». Одесити пліткують, що якийсь міліцейський генерал навіть власноруч піднімав горезвісний шлагбаум, за який не пустили наших героїв та їхній байк. А далі була заява від МВС, у якій, не чекаючи закінчення службового розслідування, оголосили, що в подіях винні військовослужбовці – прапорщик і солдат. Як наслідок військовослужбовцям світять цілком реальні терміни ув'язнення.

А тепер припустимо на хвилину, що військові (а це були саме військові, а не міліція, репутація якої, м'яко кажучи, не та) все робили за інструкцією і свої повноваження не перевищили. На пляж заборонено в'їжджати всім видам транспорту, крім велосипедів. Вони не пустили відому подружню пару на мотоциклі, тому що виконували наказ старших за званням. Як ви вважаєте, що подумають інші військовослужбовці? Ось що: «Приїхали крутелики, почали бикувати, битися з нашими, їх законно затримали, а потім наших же зробили винними». Риторичне запитання – чи будуть виконуватися вказівки командування після того, як воно, не чекаючи кінця розслідування, здає своїх підлеглих? Такі дії командирів у бойових умовах завжди призводять до занепаду бойового духу, втрати мотивації, а зрештою, і загибелі підрозділу. В мирний час – перестають виконувати накази, які просто тихо спускають на гальмах.

Але головна мораль цієї історії, яку чомусь не зрозуміли ні політики, ні ЗМІ, полягає в тому, що коли виникає конфлікт між 19-річним рядовим і родичем прем'єр-міністра – дорослим і кремезним дядьком, – в останнього має бути презумпція вини за визначенням. Не солдат, а родич прем'єр-міністра має доводити, що поводив себе в межах закону.

А керівництво МВС мусить спочатку повністю розібратися в ситуації, витратити хай там скільки завгодно часу, а не робити одразу голосні заяви, імітуючи відданість керівникові уряду. 

Анатолій Бондаренко,
редактор відділу політики

Дивна країна Росія, і все дивніша й дивніша. Згідно з нещодавнім опитуванням тамтешніх громадян, 58% вважають, що російським ЗМІ потрібна державна цензура, а категорично проти неї лише 8% росіян. При цьому більше половини опитаних гадки не мають, що відсутність цензури є конституційною нормою, і вважають це якимось подарунком влади засобам масової інформації. Потребу в цензурі громадяни пояснюють просто: хтось повинен вберегти їх від насильства, розпусти, падіння рівня культури на телебаченні та в пресі, й нехай цим «кимось» буде держава, бо у них самих немає часу й натхнення перемикати канали чи то перегортати сторінки. Унікальна ситуація – створили засоби масового інформування на будь-який смак, а тепер можна їх і прорідити. Адже, за великим рахунком, цензура – це зменшення вибору. Примусове. А вибирати росіян за останні роки відучили. Хіба що з Путіна й Путіна. Тому й цензури вони вимагають масово, щиро й натхненно, як віднедавна роблять будь-що.

І, з усього видно, що вимозі народу підуть назустріч. Це також у традиціях ще тієї держави. Хоча, можливо, більшості голосів у Думі за зміну російської Конституції й не знадобиться – і без того вже переважна більшість російських засобів масової інформації знають, що і як писати. Особливо про Україну. Головна теза червня – «холодна війна». На мою думку, дещо неточно – тоді вже «ракетна війна», бо після «газової», «винної», «сирної» воєн Росія щойно відмовилася від українських двигунів для крилатих ракет. Наступне твердження – українці вже неписьменні, й Росію це не може не хвилювати. Як на мене, можна висунути цілком логічну версію щодо абсолютного збігу в часі заяви російського МЗС (нагадаю, його хвилює зниження в Україні рівня писемності населення українською та російською мовами) та чуток про відставку посла Віктора Чєрномирдіна. Адже за такої безпрецедентної стурбованості російського зовнішньопо-літичного відомства тим, що в сусідній державі падає грамотність і процвітає суржик, якось уже просто незручно не замінити «златовуста» Віктора Стєпановіча кимось із кадрових філологів відповідного відомства. Сім років посол, який вирізнявся емоційним, образним, але далеко не завжди граматично й стилістично вивіреним мовленням, ще й страшний суржик вживав за нагоди, влаштовував російське керівництво, але за новітньої «мовної» політики… Втім, Віктор Стєпановіч і сам це вже зрозумів. Ще на святковому посту під російським гербом на червоній килимовій доріжці палацу «Україна» під час прийняття з нагоди Дня Росії він вітав свого американського колегу Вільяма Тейлора його рідною мовою. «Оу! Америка! Френд! Раша френд!» – сказав Чєрномирдін.

Але повернемося до Росії. Держави, де слово «демократія» стає синонімом безладдя; країни, яка вимагає цензури й, з усього, її незабаром отримає. Абеткова істина: заборонене неминуче стає підпільним і здобуває для частини людей додаткову привабливість. Читати між рядків не так уже й складно, а так само писати – досить легко. Принаймні, ті, для кого демократія і цензура не сумісні, зрозуміють.

Проблема насправді в іншому – певні російські ініціативи досить часто подобаються українському керівництву. Наприклад, президентські привітання на білбордах та телереклама успіхів правлячих політичних сил. І судових позовів проти ЗМІ все більше, і політики вже спілкуються з пресою переважно через прес-секретарів та офіційними заявами...Це суто російський досвід. Просто в них керівних партій уже менше. Хоча якщо ми перейматимемо в росіян і інші «новітні» ініціативи, як-от цензуру, то й у нас їх може суттєво поменшати...

Марія Старожицька,
спеціальний кореспондент

Привезений Пінчуком Пол МакКартні, як і минулоріч Елтон Джон, учергове нагадав відому істину: українські музиканти (як і їх російські колеги) в порівнянні з грандами світового шоу-бізнесу – гурток самодіяльності в школі. Хто бував у Лондоні, міг пересвідчитися, що тамтешні вуличні артисти співають набагато краще, ніж багато розкручених українських гуртів. Проте успіх бітлів, МакКартні, Елтона Джона й інших британців не поясниш лише доброю школою й жорсткими капіталістичними умовами. Секрет їх процвітання, як і всього англомовного світу, в іншому.
Слухаючи МакКартні, я пригадав Маргарет Тетчер, яка доводила, що тільки свобода може забезпечити багатство і гармонійний розвиток людини та країни. «Успіх англійців, котрі змусили свободу працювати, я впевнена, значною мірою пояснюється тим, що нація виростила і виховала немало незгинних, невживчивих індивідуалістів. Ми всі знаємо, хто вони. Це люди, яких називають «один із тих», або «штучка», часом не так прихильно – «важкий клієнт», а іноді «чортова шпичка» (не плутати ці характеристики з українськими хамами – авт.). Їх не можна віднести до якоїсь певної соціальної групи, вони не вкладаються ні в які плани і не вбудовуються ні в які схеми… Такі індивідуалісти потрібні нам на кожному кроці. Вони необхідні нам, як устриці необхідна піщинка. Немає піщинки – немає перлини… Водночас індивідуумам завжди доводиться об’єднуватися для того, щоб захищати свої права від влади уряду», – писала колишня британська прем’єрка.
На жаль, серед українців «важкі клієнти» – рідкісний вид. Читаючи відгуки на матеріал про запізнення Ющенка, я був вражений постом студента про те, що йому довелося чекати президента кілька годин. Я, звичайно, співчуваю нашому читачеві, але в мене виникає думка: навіщо він разом з кількома сотнями вільних людей сидів у «задушливому приміщенні» стільки часу без діла, а не пішов до бібліотеки чи на пиво з друзями. Поки ми не витравимо звичку годинами чекати на начальство (незалежно від того, гарне воно чи погане) наша нація продукуватиме не «Бітлз», а Вєрку Сердючку; національним автомобілем буде славута або Daewoo Lanos із корейським двигуном, а не Rolls-Royse чи Jaguar. За Тетчер, «добротні інститути самі по собі не гарантують демократії (а отже, процвітання – авт.). Для того, щоб свобода прижилася, потрібна критична маса людей, які справді розуміють, що це таке. Спочатку виникають вільні люди, а потім вільний політичний, економічний і соціальний порядок». Саме цей вільний порядок дозволяє хлопцям з індустріального міста підкоряти світ і змушує монархів відправляти своїх дітей служити в «гарячі точки».

Роман Кульчинський,
головний редактор

У таку зливу, як 14 червня, на Майдані можна було вистояти лише заради здійснення великої мрії: жодна парасолька не рятувала, цілком мокрий одяг лише обтяжував, захлиналися від води мобільники та запальнички, все текло, все змінювалося. Й декілька сот тисяч киян і гостей міста дочекалися дива – після перших пісень сера Пола МакКартні дощ ущух. Свято вдалося.
“Поспілкувалася й пообіймалася з Полом. Мрія збулася, як далі жити?”, – запитує тепер на своїй інтернет-сторінці 24-річна Катерина Черепанова. Та сама, яку хотів побачити в Києві сер Пол і яку задля цього розшукували організатори концерту. Історія проста – зізнання в коханні до України Пол МакКартні висловив ще чотири роки тому, на концерті в Санкт-Петербурзі й пояснив, що відповідає дівчині, котра перед сценою розгорнула величезний плакат із написом “Україна любить тебе”. Так збіглося – на концерті був і Віктор Пінчук. Він теж побачив плакати з англомовними написами “Україна любить тебе” та “Приїжджай до Києва”. “Пол закричав тоді: “Україна, Київ!”, – згадує Пінчук, – і я подумав: чому б його не запросити до нас?” І – запросив. Ось така літня різдвяна історія, в якій збулася мрія Катерини. Як сформулював Пінчук, “30 років тому цього не можна було уявити, 20 – на це ніхто не наважувався сподіватись, 10 – про це лише мріялось, 5 років тому – лишалося заздрити сусідам, для яких це стало реальністю. І ось сьогодні – ми почули пісні, з якими росли та стали такими, як є”.
Відколи мешканка маленького містечка Нетішин Хмельницької області навчилася вмикати магнітофон “Весна”, першою касетою була татова – сольний альбом Пола з одного боку, концерт «Бітлз» – з іншого. Потім вона шукала однодумців, вивішувала оголошення, знаходила… Відтоді – з огляду на вік дівчини – пройшло не так багато часу. З тих 13,5 мільйона, що дивилися телетрансляцію, багато хто чекав на таку подію 45 років. Але – випадок – саме Катерина разом з п`ятьма друзями-фанами подарувала серу Полу бас-кобзу, перероблену під ліву руку, й МакКартні тут-таки випробував новий інструмент, вправно зігравши коротеньку мелодію. На жаль, подаровану йому президентом України вишиванку не приміряв…
“Коли до мене повернулася мова, я запитала, чи справді пам'ятає він наш плакат із концерту? Пол відповів ствердно, а я пояснила, що українською “yes” – це “так”, – розповіла Катерина Тижню. -. МакКартні здивувався і виправдався, мовляв, ще не встиг вивчити мову, але вже знає “дякую” і “привіт усім!”, а “Ukraine, Rock'n'roll, all together” і так зрозуміло. Дотепер не можу отямитися після зустрічі з ним! Після найкращого концерту в моєму житті: щирої атмосфери спілкування в Києві було набагато більше, ніж на концертах у Москві та Пітері”.
Фани домовилися з Полом про нові зустрічі, де б він не був (чутки про світове турне 65-річного, повного натхнення легендарного музиканта все міцнішають) – він і далі впізнає їх за плакатом “Україна любить тебе”. А самому гостю, як з`ясувалося, київська злива сподобалася. “Погода була в руках вищих сил, – сказав він після концерту. – Але я відчував, що вона зміниться на краще. І як тільки ми вийшли на сцену, дощ став слабшати, парасольки закриватися, і разом із усіма глядачами ми зробили велике шоу. Хоча гроза зробила його ще більш драматичним”.

Марія Старожицька,
спеціальний кореспондент "Тижня"

Оговталися! Не минуло й місяця після проведення в Луганську наукової конференції, як російський МЗС опублікував офіційний коментар із цього приводу. Чи то проблема виявилася надто науковою для дипломатів, чи то були важливіші справи. Нарешті заява розлетілася по інформаційних сайтах: в Україні російська мова зазнає утисків. «Мимо тещиного дома я без шуток не пройду».
Спершу факти: 15-17 травня Луганська обласна рада зібрала міжнародну конференцію на тему «Російська мова як фактор розвитку духовності в сучасній Україні». Як сказано в офіційному повідомленні, «очно та заочно» були задіяні філологи України, Росії, Білорусі, Придністров’я та чомусь... Ірану. Нічого не скажу, представницький захід: окрім Харківського університету, Горлівського педінституту та Кримського інституту поліграфічних технологій в ньому (чи то очно, чи то заочно) взяли участь науковці таких авторитетних установ, як Воронезький університет, Волгоградський інститут бізнесу, Липецький педуніверситет, Таганрозький інститут управління... Плутанина вийшла з посланцем університету міста Трнава – в одних повідомленнях пишуть, що це в Чехії, в інших – що в Словенії. Звісно, з позицій «великого и могучего» де там знати, що є в Європі така країна Словаччина! А далі... аж 16 червня департамент інформації та преси міністерства закордонних справ Росії поширив коментар у найкращому стилі «ТАСС уполномочен заявить». Цитую.
«Запитання (чиє?!!): Чи не могли б Ви (хто цей «Ви» з великої літери – людина чи пароплав?) прокоментувати підсумки міжнародної науково-практичної конференції, що відбулася (коли?!) в Луганську (...)? Коментар (коментатор зберігає анонімність): У міжнародному форумі русистів у Луганську, який став чималою подією в гуманітарному житті України, взяли участь авторитетні філологи, мовознавці з різних країн світу (див. вище), яким геть не байдужий теперішній і майбутній стан російської мови на Україні (звісно ж, «на Україні», філологи бісові)»... і т. ін.
Це не пародія, це офіційний урядовий документ. Знадобилися покоління геніїв від Сумарокова до Пєлєвіна, щоби загострити велику й могутню російську мову до здатності передавати такі тонкі нюанси стилю, самому Сталіну не було б соромно. Воїстину, мав рацію Гессе: ніхто не пише гірше від захисників старої ідеології.
Коментувати по пунктах цей концентрат, очевидно, сенсу немає. Знову за рибу гроші: насильницька українізація, адміністративний пресинг і державна «мова» в лапках (так у російському тексті), сила-силенна пересмикувань та прямої брехні. Але кілька свіжих думок все ж-таки змушений відзначити.
«Стрімко падає грамотність населення, люди, не знаючи ані української, ані російської мови, вживають т. зв. «суржик». Усі ці недолугі дії з дерусифікації культурно-гуманітарного простору вже поставили Україну з освіченості громадян на 67 місце в світі».
Якби, наприклад, український МЗС висловлював офіційне занепокоєння станом освіти в Російській Федерації, це вочевидь сприймалося б як гумореска. Невже їм власних проблем бракує? – питали б люди й мали б цілковиту рацію. Розумію, що довід типу «сам дурак» – останній аргумент у полеміці, але цікаво все ж-таки дізнатися: з яких таких гуманітарно-освітніх висот узагалі й лінгвістичних зокрема критикують нас російські дипломати? Мабуть, їхня молодь уся чисто від Калінінграда до Владивостока демонструє взірці високої духовності й висловлюється виключно мовою Тютчева й Фета, старанно уникаючи обсцентної лексики...
І, на останок, ще один шедевр здорового глузду й смаку:
«В Москві виходять із того, що до питання про російську мову на (знову!) Україні слід підходити з урахуванням законних прав та інтересів мільйонів громадян України, які вважають її своєю рідною або вживають у повсякденному житті. Це зміцнить багатовікові традиції російсько-української двомовності, а також активно сприятиме духовному зближенню наших слов’янських народів і розвиткові гармонійних міжнаціональних стосунків на Україні».
Особливо вдало про багатовікові традиції двомовності. Авже ж, ми добре пам’ятаємо ці традиції, коли за сорок років кількість українськомовних у власній країні зменшилася з 90 до 50 з чимось відсотків.
Що не кажіть, на одному цинізмі такі поеми не народжуються. Для цього треба щиро вірити в «духовне зближення наших слов’янських народів»... аж до повного злиття. А ще кажуть: мріяти не шкідливо. Хто зна, що ще завтра спаде на думку нашим братам? Я навіть підозрюю, що саме...

Оригінали наведених документів шукайте тут:
http://www.mid.ru/brp_4.nsf/0/4786F68E64715AE5C325746A0042C877
http://news.lugansk.info/2008/lugansk/05/20933.shtml

Юрій Макаров,
шеф-редактор

Ну от, дожилися: Жиріновскій – на українському телебаченні, на «головному ток-шоу країни». Добре, що на телемості, а не особисто: в студії довелося б ховати сік і воду. Звісно, поводиться, як суцільний хам – себто як завжди. Коли його намагаються вгамувати, не губиться: «А що таке, ви мене самі запросили». А що тут скажеш, справді запросили! Їжте, їжте, козаченьки...
Усе розумію: телебачення потребує не думок, а «ікон»; країна повинна знати своїх героїв, навіть якщо вони чужі; медії зацікавлені давати весь спектр думок (підкреслюю, якщо йдеться саме про думки, а не про фахове блюзнірство), й «фільтрувати» гостей немає сенсу: є кабель, є супутник, є Інтернет, завтра буде цифрове мовлення... Кому треба, знайдуть інформацію відповідно до стану душі, кому не треба, не дивитимуться політичне ток-шоу, а дивитимуться «Дом-2» і голу ведучу погоди на «М-1». Але так демонстративно нехтувати гігієною й спеціально кликати в пристойне товариство старого блазня зі старими, давно відомими жартами – це що, мазохізм?
Маю ще два пояснення, чому в наших медіях бажаними гостями є Жиріновскій, Затулін, Мітрофанов, Лужков та інші зухвальці – чи то як експерти, чи то герої інтерв’ю, чи то просто герої... Перше – просте, побутово-вжиткове: коли щодня копирсаєшся в політиці, потроху атрофується нюх на гниль. Кажуть, це професійна хвороба патологоанатомів, асенізаторів, хіміків-технологів та працівників зоопарків. Якщо ти час від часу за службовим обов’язком змушений спілкуватися з Вітренко чи, скажімо, Грачем, ніс втрачає первинну здатність реагуати природним чином на Лужкова. Витрати виробництва, за таке раніше молоко давали та зайвий тиждень до відпустки.
Друге пояснення дещо екзотичніше, навіть, сказати б, конспірологічніше. Журналісти та редактори, які час від часу залучають затуліних, насправді є прихованими українськими патріотами. Не в сенсі: латентними, а в сенсі: глибоко таємними, агентами під прикриттям. Моя логіка тут така: що більше поширюватимуть свої непереможні дотепи російські гумористи – від фахового на кшталт Галкіна до дилетанта зразка Лужкова – то більше українці з нормальною психофізіологією відчуватимуть сором і відразу до них та образу за свою країну. Не розумію, як іще можна реагувати на нескінченні камеді-клабівського рівня перейми, тим більше, що вся Росія, здається, останнім часом перетворилася на один суцільний камеді-клаб, який змагається між собою в жартах про хохлів і сало. Я можу згадати кількох цілком російськомовних і від початку, сказати б делікатно, байдужих до української ідеї співгромадян, які протягом останніх років перетворилися на палких українців саме завдяки Тузлі, Севастополю, московським політтехнологам, програмі «Врємя» й анекдотам про хохлів. Перефразуючи Олега Скрипку: що більше дивишся російський телевізор (а він в Україні, відсотків на 80 російський), то більше стаєш українським націоналістом – усупереч думці тих, хто вважає російські канали загрозою національній безпеці.
Окремі російські аналітики вже це збагнули й констатують, що надмірний тиск на Україну, згідно з усіма законами фізики, неминуче штовхає її в західному напрямку. Вони закликають владу й істеблішмент угамувати запал, але ж марно... Серцю не накажеш. Я визнаю право за росіянами тужити за Севастополем. Як заспокоював мене колись Орест Субтельний, автор відомого підручника з історії України, канадський науковець і внаслідок цього взірець толерантності: «Їх треба зрозуміти й пожаліти. Вони втратили країну». Я жалію. Але навіщо ж стільці ламати, як питав наш Гоголь та їхній Чапаєв?
Проблема в тому, що вони справді так думають. Вони вірять, що меланхолійних, господарних, трохи скупих, трохи дурнуватих, але хитрих хохлів звабили несамовиті «бандери-западенці», якими керує президент, яким, у свою чергу, керує його дружина-американка, а вже нею безпосередньо ЦРУ. Вони вірять, що апельсини на Майдані були наколоті, а кольорові революції роблять у Вашингтоні («адже місяць зазвичай робиться в Гамбурзі, і препаскудно робиться»). Вони вірять, що більшість цих недоумкуватих сусідів щиро мріє потрапити під вертикаль суверенної демократії, а меншість треба негайно провчити. Так вважають не лише політики й люмпени, так гадають інтелігенти, на яких відразу й не подумаєш... Якщо знайти правильну кнопку, неодмінно почуєш: «За Севастополь відповіси!»
Ви страждаєте, але я нічим не можу зарадити. Свобода вашого страждання закінчується там, де починається наш Крим і, хай як дивно, наш патріотизм.

Юрій Макаров,
шеф-редактор

Хочуть чи не хочуть помічати нас над Темзою й Сеною, а доведеться.
У Західній Європі обурення: Євробачення – не наш конкурс, це корпоративне болітце балканських, слов’янських і скандинавських країн. У Британії, Франції, Німеччині лунають погрози вийти з шоу. Єдине, що їх стримуватиме – магічне слово «євро» в назві. Як же покинути створене власними руками дітище, коли, з одного боку, також європейцями [о, mein Gott!] почали вважатися гарячі азербайджанські хлопці та сексапільні вірменські й українські дівчата, а з іншого – конкурс цьогоріч подивилося 100 млн глядачів – втрачати таке добро не дозволять «стареньким» учасникам фінансові донори місцевих відборів. Для нас же високі місця на Євро – свідчення мистецької присутності у просторі, котрий наразі перегороджений високими шенгенськими мурами. Те, що східна частина континенту – теж Європа, роздобрілим від елю бюргерам не доведеш іншими методами, ніж мистецтвом і спортом.
Ще далі оці-от бюргери від розуміння значення участі й перемог на Євробаченні окремих посткомуністичних країн у нашому східно-європейському міжсобойчику. Те, що країни Балтії дали Росії по 12 балів, на Заході сприймуть прикладом пострадянської єдності, а не, приміром, свідченням позиції латвійських, естонських та литовських росіян, ображених на свої уряди. Слова Філіпа Кіркорова про друге місце Ані Лорак як другу перемогу Росії так і відчитають у Берліні й Парижі, незважаючи на посередній бал від росіян для нашої співачки. Навіщо допускати до участі наступних європейців, якщо це й так буде «російською перемогою»? Тож можна зрозуміти праведний гнів Сердючки-Данилка, який розчарований Белградом: «Усі забули про те, що це пісенний конкурс – оцінювали не шоу й виконавців, а їхню національність». Те, що в Україні недостатньо оцінили зусилля Ані Лорак, призвичаївшись до низки перемог на Євробаченні, також стало об’єктом критики Андрія, однак це вже інша тема.
Щодо мистецького боку досягнень першої трійки, я дотримуюся позиції, що «тверде срібло» в даному випадку краще, ніж «слизьке золото». Кароліна цілком заслужила, щоб її почула Європа, – нехай англійською, а проте вона – уособлення справжнього голосу України. Також цілком утішив факт, що Діма Білан повезе Євробачення до Москви. Ласкаво просимо, дорогі сери, гери й месьє, до вселенської столиці попси й шансону, – ви ще не уявляєте, що на вас там чекає.
Роман Кабачій,
редактор відділу історії та науки

Минулого тижня, якраз напередодні ганебних київських виборів, ми зупинилися на тому, що всі політики – діти, до того ж іще сучі діти. І це стосується не лише наших, рідних депутатів усіх рівнів, чиновників вищих ланок, партійних функціонерів, вони скрізь у світі такі.
Не маю й не можу мати нічого проти однієї окремо взятої категорії людей – ані міліціонерів, ані операторів машинного доїння, ані стоматологів. Тим більше – політиків. Просто ця, як комусь може здатися, образлива дефініція відповідає людській природі.
Політик ще більше схильний до імпульсивних рішень, ніж «середньозважена» людина, він ще частіше діє під впливом емоцій (здебільшого, негативних – агресії, образи, заздрості), він ще більше залежить від чужої думки, він ще менше схильний рахуватися з реальними перешкодами. Діти є діти, різниця лише у вихованні. Вихована дитина відрізнається від нечемної не способом освоєння дійсності, а тим, що звикла вітатися, дякувати й не колупатися в носі, хоча б на людях. Це головна відмінність між, скажімо, Уґо Чавесом і Джорджем Бушем. Із Берлусконі, мабуть, відносно приємніше спілкуватися, ніж із Лукашенком, але це не означає, що перший передбачуваніший за другого.
Що більше знайомишся з подробицями життя «небожителів» – здебільшого це відбувається через багато років після того, як герой залишає Олімп, – то більше переконуєшся: політик, який перебуває в полоні пристрастей, не здатен себе контролювати за визначенням. Ідеться навіть не про брудну білизну, що її ворушать дослідники та автори мемуарів, хоча цього теж не бракує. Джон Кеннеді, виявляється, під час Карибської кризи діяв під впливом амфетамінів, які понад усяку міру колов йому особистий лікар (у такий спосіб президент наймогутнішої держави світу долав наслідки колишньої травми). Щодо врівноваженості його vis-à-vis, нашого земляка Микити Хрущова взагалі нема питань, досить згадати його черевик на трибуні ООН (у мене десь зберігається вирізка з Life із фотографією з місця події – ну й пика в першого секретаря, я вам скажу!) І ось двійко цих пацанів мало не спалили світ у штучній термоядерній реакції. Пронесло...
Навіть якщо не заглиблюватися в давню історію з Генріхом VIII та Іваном Грозним, а обмежитися XX століттям, таке враження, що нормальних політиків у світі не було. Той зловживав оковитою, той кокаїном, в того було кепсько з печінкою, той страждав на параною, той на деменцію, той на депресію, про походи «наліво» взагалі не варто говорити – всі пам’ятають про розваги в «Оральному кабінеті» у Вашингтоні та купання в річці у Підмосков’ї. І це я тільки перших осіб згадую.
Що ж стосується другого ешелону, то там і поготів бачимо суцільний дитсадок. Подивіться на наших депутатів, як вони хизуються один перед одним своїм годинником, мобілкою, мисливською рушницею, автом, віллою, коханкою-моделлю – таке враження, що восьмикласники після уроку фізкультури в роздягальні «міряються членами», й навіть психоаналітик-початківець навряд чи утримається від діагнозу.
Зачекайте, якщо описана вище клінічна картина така універсальна, якщо насправді ці сучі діти скрізь однакові, чому ж саме Україна виборює сумнівну першість у світовому цирку політичного безладу, безвідповідальності та несмаку? Припустімо, наше лідерство ніхто не довів, за нього ще слід позмагатися, дивіться хоча б ті ж таки польські газети – гарантую суцільне déjà-vu. Якщо ж наші шанси на призове місце справді такі високі, то лише з однієї причини.
Що може стримати підлітка? Тільки страх перед дорослими. Хто може слугувати за дорослого для політиків? Виборець, великий і жахливий. Він недовірливий і невблаганний, він вередливий і непередбачуваний, йому все треба пояснювати, його неможливо купити за порожні обіцянки, тим більше – за гречку. Там, де він саме такий, політики мусять дбати про людське обличчя.
Я отримую, перепрошую, майже підліткове задоволення, спостерігаючи, як виправдовуються після одного-єдиного невдалого слова Гіларі Клінтон та Барак Обама. Мовляв, ви мене не так зрозуміли, я не расист, я не проти геїв, я проти забруднення, я проти нових податків... Бояться!
На моє глибоке переконання, драма поточного моменту (саме драма, я наполягаю на слові) полягає в тому, що після київських виборів політики в Україні отримали ясний і прозорий сигнал: дорослого можна не боятися, його легко надурити, він повірив – гайда в кіно!
Що сказати? Самі винні. Розбестили. Та все ж я сподіваюся, що це ненадовго. Ми просто виходу іншого не маємо, як наступного разу сказати: годі, сучі діти, марш додому, сідайте за уроки!
Юрій Макаров,
шеф-редактор

Мені не дають набридливої реклами кандидатів у мери Києва, мене не агітують ті, хто обходить квартири або обдзвонює телефони. «Я понаїхав» - ця фраза миттєво відбиває їхнє бажання зі мною спілкуватися. І справді, навіщо витрачати час та енергію на людину, яка не має київської реєстрації? Моя колега Леся Падалка – вона теж «понаїхала» - підкинула чудову ідею: мера Києва повинна обирати вся Україна.
«Я тут працюю, квартплату плачу киянам, п’ю, їм, лікуюся, смічу, знову ж таки, - каже Леся. – І що, після цього не маю права обирати ватажка громади?» Я підпишуся під кожним її словом. Врешті-решт, маємо ж ми право хоча б на якусь сатисфакцію після двох місяців випробування біг-бордами, листівками та іншою виборчою маячнею. Де бюлетень, в якому можна з чистою душею висловити свою позицію - «В сортах лайна не розбираюся»? Або навіть проголосувати за когось. Точно не за Черновецького, який мріє запровадити для нас «арбайтскарти».
Разом з Лесею і мною в Києві працює ще мільйон трудових мігрантів. Загалом же в столиці й околицях мешкає не менше чотирьох мільйонів потенційних виборців. Але реєстрацію мають тільки 2,5 млн, з яких більше півмільйона – це політично зрілі й дисципліновані пенсіонери. Якщо дивитися з точки зору реєстрації і виборчої активності, то Київ взагалі є містом пенсіонерів. Голосуватимуть вони тільки за свого кандидата - і мером Києва так і залишатиметься Леонід Черновецький. Він правильно вибрав свою «електоральну нішу». Тому єдиний вихід – дозволити вибирати міського голову столиці всім без винятку громадянам України.
Скажете, це маячня? А в Лондоні, між іншими, брати участь у виборах мера може кожен громадянин королівства, Британської співдружності або Євросоюзу. Єдина умова – зареєструватися в місцевих списках виборців за два тижні до голосування. У нас же ця процедура можлива хіба що через суд, тому тривала й складна.
Право обирати мера Києва всім українцям дозволить раз і назавжди покінчити з черновецькими й сприятиме «консолідації нації», про яку так багато говорять. Чи не кожна сім’я в країні делегувала до столиці годувальника – а той уже їй підкаже, за кого краще голосувати. А спробуй нагодуй продуктовими пакетами всю нашу неньку – гречки не вистачить! Навіть міфічна «російська система підкупу виборців «Вавілон», якою нас цього тижня почала лякати СБУ, не допоможе.
Черновецький, звичайно, на таке не погодиться, навіть, якщо й уже двічі обмовився «по Фрейду» - «я, як мер усієї України…». Але ж це рішення залежить не від нього, а від Верховної Ради. Внести відповідні зміни до закону про місцеві вибори – й усе. Якщо, звичайно, хтось у тій Раді хоче всерйоз боротися з черновецькими.

Павло Солодько,
заступник головного редактора

Телешоу «Великі українці» після свого старту викликало в мене відразу. Через деякий час я зрозумів, що відштовхує від програми спроба зачепити мене за живе й на цьому заробити. Між іншим, шоу вдалося: канал отримав прибуток і додаткову промоцію.
Немає нічого дивного, що вибори «великих» спровокували бурхливі дискусії й навіть скандал у фіналі. На це розраховували організатори, такою була реакція на проект і в інших країнах, де він реалізовувався. Як на мене, десятка «великих» цілком адекватна. Власне, «півфінал» показав, що, умовно кажучи, проросійськи налаштована частина нашого суспільства не має своїх визнаних авторитетів, а отже, її «проросійськість» штучна і є лише відгомоном радянської пропаганди. І саме це змусило діячів від Партії регіонів розгорнути кампанію на підтримку князя Ярослава Мудрого. Причому вона базувалася на протиставленні – головний спонукальний мотив, як пише газета «Сєгодня», – аби не переміг Бандера!
Те, що регіонали й, за словами причетних до організації «ВУ» людей, навіть КПУ агітували за Мудрого – позитивна тенденція. Адже якщо для українськоорієнтованих людей є аксіомою тяглість “Київська Русь – нинішня Україна”, то для багатьох наших співвітчизників на Сході ця теза видається повною нісенітницею. І Ярослав Мудрий, як переможець «Великих українців», підтверджує цю тяглість. Щоправда, комуністи вже заявили, що результати шоу є свідченням «дружби слов’янських народів». Цей сигнал наголошує на версії, що цю тезу почнуть розкручувати паралельно із запуском в Росії аналогічного проекту під назвою «Імя Россія». Проте це лише гарна міна за поганої гри.
Є позитив і в боротьбі «за Бандеру», який зайняв третє місце. Наше суспільство, попри зусилля російської пропаганди, фактично поставило боротьбу ОУН-УПА вище, ніж досягнення УРСРу. За лідера ОУН агітували мережі активістів по всій Україні – умовно кажучи, від рядових функціонерів полтавської «Просвіти» й лідерів громадських ініціатив до маститих київських політтехнологів. Бандеру з усієї десятки великих вони вибрали інтуїтивно, а головний мотив цього вибору був простий – «на зло» Кремлю.
І саме в цьому – небезпека. Бійці УПА й підпільники ОУН виявляли чудеса героїзму й за це мають бути гідно вшановані, сам Бандера заслуговує на перепоховання в Україні з усіма почестями. Але, віддаючи шану героїзму та самопожертві і його особисто, і його послідовників, не варто забувати, що Бандера таки був носієм тоталітарної ідеології. Можливо, в той час, після поразки у визвольній боротьбі на Наддніпрянщині, в умовах польського терору проти українців, ця ідеологія була найбільш ефективною для мобілізації мас на боротьбу. Але сьогодні робити з Бандери нового ідола й уособлення українства – шлях у глухий кут інтегрального націоналізму, епоха якого давно минула.
А загалом же в розпал пристрастей не варто забувати, що «Великі українці» – це всього-на-всього шоу, до того ж іще й телевізійне. Для нас, в Україні і поза нею сущих, однаково великими є і Ярослав Мудрий, і Степан Бандера, і Микола Амосов. Не кажучи вже про Шевченка.
До речі, в Іспанії, де проблема національного примирення стоїть і досі, проект провалився, в інтерактивному опитуванні взяли участь лише 3 тисячі глядачів.

Роман Кульчинський,
головний редактор

Усі, в кого на політику досі ще не сформувалася алергія аж до нежитю, переймаються нині трьома інтригами. 1) Хто в Москві тепер головний: Путін чи Мєдвєдєв? 2) Хто переможе в американських демократів: Клінтон чи Обама? 3) І, нарешті, головне: що взагалі діється в українській владі?!! Відповіддю на всі три питання володіє, мабуть, одна-єдина істота в світі, але Всевишній не має звички ділитися своїми планами.
Ми ж, грішні, можемо аналізувати, збирати по крихтах інформацію, будувати моделі й урешті-решт наважитися на більш-менш обґрунтований прогноз. Над першим і другим пунктом на планеті працюють десятки тисяч експертів або людей, що вважають себе експертами, тож гіпотез не бракує. Що ж до третього рядка порядку денного, аналітики безсилі. Президент із його канцелярією, прем’єр з її кабінетом, спікер з його парафією, голови партій з їхніми бійцями – ніхто не закладеться навіть на п’ятдесят грамів «Геннесі» в парламентському буфеті за те, як діятиме буквально за півгодини кожен із гравців: заблокує трибуну чи проголосує, підпише чи відправить до Конституційного Суду, звільнить чи поновить на посаді, привітається чи вилається перед телекамерою. Найдосвідченіші, здавалося б, політологи, які собаку з’їли на різних суперечках, не мають переконливих пояснень ситуації, окрім чи то «хаос», чи то «бардак», залежно від темпераменту.
Звісно, не важко намалювати матрицю стосунків між різними угрупованнями всередині вищого ешелону, визначити взаємні залежності й тяжіння, зафіксувати конфлікти інтересів, накреслити поле намірів і амбіцій, але цього вочевидь недостатньо, щоби передбачити кожен наступний хід кожної фігури. Кінь на цій шахівниці ходить, як тура, а кожен слон свято переконаний, що він ферзь.
Годі шукати розумних пояснень: обленерго, Одеський припортовий, Фонд держмайна, нафтові розробки, гроші від приватизації, виконання бюджету, соціальні виплати, інфляція – недостатньо все це врахувати, щоби створити раціональну картину світу, бо напевно знаєш: в останню хвилину в ситуацію втрутиться несподіваний чинник. Кажуть, в усьому винна недосконала державна модель, що провокує двовладдя й позбавляє кожну з гілок необхідних повноважень. Ці розмови виказують лише недостатню менеджерську компетентність дійових осіб: поганому танцюристові «повноваження» заважають. За Кучми майже всі діючі політики, всі суб’єкти господарювання, за винятком небагатьох відчайдухів, перебували в звичній позі «стоять, бояться», а в самого Леоніда Даниловича улюблене слово, тим не менше, було «імплементація» (нагадаю, у перекладі з бюрократичної йшлося про додаткові повноваження).
Ні, існує ще якийсь таємничий «фактор хаосу», який перетворює більш-менш прозору схему на суцільний безлад. У мене є напрочуд просте, хоча й дещо образливе пояснення. Ми ставимося до політиків як до раціональних істот, у той час як самі в своєму власному житті дозволяємо собі бути вкрай ірраціональними. Ми вимагаємо від інших, щоби вони були «дорослими», хоча самі поводимося, немов підлітки. Всі.
Тобто ми чомусь виходимо з того, що будь-яка людина в своїх учинках керується життєвим досвідом, вихованим характером, набутими знаннями, сформованими переконаннями, насправді ж, якщо вдивитися, ясно бачиш, що нею рухають миттєві бажання, неконтрольовані пристрасті, застарілі упередження, несвідомі комплекси. Інакше кажучи, вчинки людини визначаються не її силою, а її слабкостями. Особистість – це сума слабкостей. Про це, власне, говорить уся психологія ХХ століття, від Фройда до Скіннера.
Політиків це стосується подвійно, адже їхній продукт – не керівні дії, а бажання. Суспільного блага чи слави, реформ чи статусу, нового курсу чи особистого збагачення – залежить від особи, не це головне. Головне – бажання як тип стосунків із дійсністю. Що краще вміє бажати той чи інший політик, не рахуючись із перешкодами, зневажаючи обставини, то він успішніший. Так двометрове дитинча вміє хотіти якийсь клятий iPod, «як у Толіка», хоча йому нібито переконливо пояснили, що сімейним бюджетом ніякий iPod не передбачено. Він не чує. Він хоче – це його природа.
Дитині кажуть: «Не їж морозива, застудишся». Що відповідає дитина? Правильно: «Не застуджуся». І наступного ранку прокидається з ангіною. Їй кажуть: «Не лізь, упадеш». Вона каже: «Не впаду». І лізе, і падає. Політику кажуть: «не йди на ці вибори, в тебе жодних шансів». Він не чує, він жене тих, хто намагаються донести до нього правду, й наближує до себе тих, хто переконують у найближчій перемозі.
Гадаєте, тільки в нас вони такі? Про це й поговоримо за тиждень.

Юрій Макаров,
шеф-редактор

Я спізнився. Цивілізована частина суспільства вже не перший рік висить на сайті «Odnoklassniki.ru», я ж потрапив на нього щойно.
Після першого, цілком зрозумілого емоційного потрясіння, пов’язаного зі спогляданням раптом постарілих юнацьких облич і їх порівнянням із дзеркалом, настає відразу друге ­– географічне. Ось нинішні координати дівчат, які будили перші спалахи мого лібідо, й хлопців, з якими ділився першими проявами розгубленості перед світом.
США: Нью-Йорк, Чикаґо, Детройт, Лос-Анджелес, Сіетл, Сан-Дієґо... Німеччина: Дрезден, Франкфурт, Вайль-ам-Рейн... Франція: Тулуза... Венесуела: Каракас!.. Два містечка в Ізраїлі, назви яких мені нічого не кажуть. Усього лише одна людина в Росії: Москва. З майже сотні дітей випуску 1972 року (класи 10-А, 10-Б і 10-В) не менше двадцяти обрали емграцію. Повернувся один. З усіх нас, до речі, він був найдорослішим.
Цифри, як кажуть соціологи, не релевантні. Не всі сто є користувачами цього російського сервісу, тож 20 відсотків – мінімальний показник. Підкреслюю, alma mater, яка мене випестила, була цілком звичайною київською школою на тодішній столичній околиці. Столичній – але околиці. Навіть без поглибленого вивчення англійської.
З цього скромного, майже індивідуального досвіду можна зробити безліч висновків у широкому діапазоні між плачем по втрачених синах і дочках неньки до прокльонів на адресу тих, хто ту ж таки неньку залишив у важку для неї годину. І оскільки згадати, коли, власне, година була не лихою, без підказки важко, мимоволі схиляєшся до першого варіанту.
Але плакати не хочеться, коли бачиш фото з рідними усміхненими мармизами. Хочеться радіти за давніх товаришів, що в них на Нью-Йоркщині просторий будиночок (я колись необачно відмовився від депутатства, тож мені такий не світить), гарна дочка, смішний онук, симпатичний собака, акуратний садочок. І ти вже домовляєшся, що заїдеш до них, якщо випаде нагода взяти відпустку й дадуть американську візу (причому і те, й інше досить імовірно).
Мимоволі констатуєш, що діаспора тепер не наслідок біди, як наприкінці XIX сторіччя, чи залізних ґрат, як наприкінці ХХ. Далі, рухаючись шляхом логіки, усвідомлюєш, що еміграція – вже не трагедія, не «маленька смерть» (як сприймався від’їзд друзів до Ізраїлю в кінці 70-х), а звичайна обставина життя. Світ великий, кордони прозорішають, життя – це пригода, а не тягар.
А як же ж Батьківщина? Що ж, кожен сам визначає для себе міру відповідальності за себе і за свою країну, це питання індивідуального, дуже інтимного вибору. Я, скажімо, не міг би емігрувати, в мене така мелодія життя, але це не означає, що я зневажатиму того, в кого вона інакша. Тим більше, що від’їзд рідко буває остаточним.
Американець завжди залишиться американцем, навіть якщо він житиме в нас двадцять років (я знаю одного такого). Француз так само залишиться французом. Українець на чужині стає більшим українцем, ніж удома. Що ж до наших євреїв, то я неодноразово переконувався, що й вони, всупереч прислів’ю, вивозять на підошвах часточку Батьківщини. Із часом образи забуваються, а залишається сентимент, не кажучи вже про «географічні» прізвища: американці Уманські, Бердичевські, Вінницькі приречені пам’ятати про землю предків.
Це я до того, що діаспора, за умови розумного ставлення, є для нації певним ресурсом – не лише матеріальним (про що згадують у першу чергу), не лише додатковим фактором впливу й навтіь любіювання (окрім українців, непогано це роблять вірмени), а й певним резервом, власне, ідентичності. Внесок канадських та американських братів по крові в розбудову незалежної України не варто переоцінювати, але й недооцінювати його було б, як мінімум, невдячністю. Це вони зберегли для нас тексти, пам’ятки, свідчення, звичаї, ауру й, головне, гідність, яких ми тоді конче потребували.
Ми в цьому сенсі, повторюю, не унікальні: італійці, ірландці, поляки, а тепер уже й турки, китайці, індуси живуть у світі «на два доми». Добре це чи погано, залежить від широти переконань і типу культури, але так воно є. Хтось при цьому акцентується на підвищеному градусі соціальних проблем саме в середовищі прибульців, хтось, навпаки, нагадує, що будь-яка сучасна нація є наслідком тих чи інших міграцій, результатом здебільшого не надто ідилічних зіткнень різних етносів. Ми в цьому ряду – аж ніяк не виняток.
Приборкати процес переселення народів не вдавалося ще нікому, крім Гітлера, Сталіна та Пол Пота. Натомість отрим�